Перша крапля

У неосяжному світі найрізноманітніших напрямків і шкіл сучасного мистецтва, що так приваблює безмежною свободою для будь-якого експериментаторства, я одначе завжди переконуюсь у тій непохитній істині мистецтва взагалі, котра була відкрита й унаочнена, а відтак заповідана усьому людству ще стародавніми греками. У найпростішому викладі вона є неподільною єдністю лише двох вимірів, двох засад: глибинна й невичерпна, понадсвітова й понадчасова сутність людини – й так само невичерпна таїна самого світу, самого буття. Вони спокон віків наче дивляться одне в одне як два люстра, дві безодні. І тут мені здається символічним те, що хіба не всю спадщину греків складають саме витвори скульптури, а то – власне ж каміння. Каміння з усієї скарбниці природи наче уособлює матеріал найбільш надійний і тривалий, найменш піддатний згубному впливові часу. Тому саме завдяки камінню геній греків заразом з відкриттям вічної краси природи, світу, самого буття виявив головну прикмету істини – її непіддатність часу.

А одначе саме час є хіба не головною загадкою цього самого буття, так само невичерпною, більше того: у неподільній єдності невичерпної істини і невичерпної таїни буття загадка часу концентрує в собі наперед будь-який людський досвід. Звісно, це теж було відомо тим самим грекам, які закарбували загадку часу цілком логічно вдавшись до речовини, що своєю піддатністю й ефемерністю камінню прямо протилежна: до стихії води. Саме її вони у дивний спосіб пов’язали із власне поняттям істини, яка грецькою буде а-летейя: те, що «проти Лети» – проти річки часу, проти плину забуття. І ми це бачимо відтвореним у багатьох мовах, якими «справдешнє» – «настоящее» – є омонімом, злиттям двох значень: це – і «те, що зараз», «те, що на часі», – і воно ж «справжнє»: відкрите людині обличчя світу, у яке по-справжньому вдивлятись означає бути постійно приголомшеним цим невичерпними відкриттям.

У цій роботі я саме й хотів унаочнити приголомшуючий шок від зіткнення зі справдешнім. Одним із найбуденніших видовищ, яке одначе здатне зачарувати людину, – сама вже динаміка води, зокрема рух поодинокої краплі, як-от вона розбивається об каміння. Здавалося б: проти нього вона достоту ніщо. А одначе прислів’я твердить з усією неспростовністю: вода камінь точить. І от у прагненні унаочнити засобами скульптури граничну загадку буття хіба не сам собою окреслився цей образ – настільки, мені здається, всеосяжний, прозорий і глибокий, що в ньому закодовано хіба не весь можливий досвід людства: вода у її зіткненні з камінням. Цю найпростішу формулу я вирішив і відобразити у спосіб якомога більш лаконічний і несподіваний. В моїй роботі краплина води, що пронизує камінну брилу, взагалі невидима, ми бачимо тільки відбиті на камінні наслідки її дії, котрі свідчать про те, що навіть каміння – речовина вкрай непевна й ефемерна проти дії часу – дії води; навпаки: вода, за всієї позірної лагідності й ефемерності – непоборна сила. Щоб унаочнити цю думку, я підкреслив її парадоксальность ще й несподіваною композицією: краплина пронизує камінну брилу не у звичний «делікатний» спосіб, – по вертикалі, – а агресивно-настійливо – майже по горизонталі: ми присутні при якомусь надприродному диві, коли сама істина буття, коли ми нею нехтуємо, хоче до нас достукатися ревінням урагану. За природних катастроф, що так почастішали нині через злодійську легковажність людства, ураганний вітер несе нищівну зливу хіба не горизонтально, владний змести зі свого шляху будь-які споруджені людиною жалюгідні перепони.

Тож можна сказати, що моя робота – не тільки спроба привернути увагу глядача й змусити його замислитись, а ще й попередження: найпереконливіші досягнення людства, що воно ними так пишається, подібні до погордливо скерованого в зеніт монумента, який одначе затремтить і жалісно зойкне у найпершому зіткненні з істиною буття: одвічною й непозбутньою скороминущістю часу, який у кожній його миті є неосяжна й невичерпна вічність.

Кам'яне вугілля, епоксидна смола